Главная » 2009 » Ноябрь » 30 » Майнові відносини згідно з Цивільним кодексом
14:53
Майнові відносини згідно з Цивільним кодексом
У ч. 4 ст. 12 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), законодавець вказав, що особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Так, відповідно до зазначеної норми допускається не тільки відмова від майнового права, але й передача його іншій особі. Ззовні така передача також може нагадувати відмову від права, як у випадках дарування. Однак відмінність полягає в тому, що відмова від права, не передбачає правонаступництва й право, як таке, припиняє своє існування. У разі передачі майнового права воно зберігається, лише змінюється суб’єкт, що має таке право. Відбувається перехід прав, а також обов’язків від однієї особи до іншої. Аналізуючи чинні норми сучасного ЦК, можно відзначити, що законодавець трохи непослідовно визначає термін «майнові права» і його співвідношення із правами речовими і правами вимоги. З одного боку, за винятком особистих немайнових прав, всі цивільні права мають характер прав майнових. Виходячи зі змісту наведеної вище ч. 4 ст. 12 ЦК, термін «майнове право» стосується операцій, які прямо або побічно пов’язані з майном, здатні задовольнити майнові потреби особи. Але в ЦК України є інші норми, де термін «майнове право» має більш вузький, обмежувальний характер. Стаття 177 ЦК України має таке формулювання: «Об’єктами цивільних прав є речі, зокрема гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага». З наведеного вище можна зробити висновок про те, що майнові права виступають одним з об’єктів цивільного обігу, який відрізняється від речей, майна, об’єктів інтелектуальної власності. У статті 190 ЦК законодавець згадує про майнові права в контексті визначення майна (хоча, як показано вище, майно й майнові права повинні б позиціюватися як різні об’єкти):
«1. Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.
2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами».
У підсумку майнові права з легкістю стають різновидом як майна (ширший термін), так і речі (вужчий), до того ж зізнаються речовими правами. Особливо збентежив останній момент юристів-практиків. У сучасному ЦК у гл. 30 зазначено кілька різновидів речових прав (право володіння; право користування (сервітут); правокористування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс); право забудови земельної ділянки (суперфіцій)), однак всі вони є правами на чуже майно. Як би там не було, ЦК через ототожнення майнових і речових прав встановив якусь правову даність, з якою нам, формально, не можна не рахуватися. Проте поки йдуть дискусії щодо абсурдності цієї «інновації», відсутність якого-небудь детально розробленого режиму правового регулювання згаданих «речових прав взагалі» (зокрема обмежень у частині їхнього обороту) дає змогу в практичній діяльності переносити цю ситуацію більш-менш безболісно, продовжуючи експлуатувати загальні норми ЦК, які допускають оборот майнових прав, речей (коли вже майнові права є речами), майна тощо. Майнові права (у згаданому вище вузькому змісті) є об’єктом цивільного обороту не тільки в чинність ст. 12 й 177 ЦК; такі операції, як купівля-продаж, оренда майнових прав, знаходять пряму регламентацію в тексті «особливої» частини ЦК. Так, ч. 2 ст. 656 ЦК встановлює таке: «Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав». Аналогічно ч. 2 ст. 760 ЦК встановлює, що предметом договору найму можуть бути майнові права. При всій (на перший погляд) незвичайності цієї норми вона відкриває обрії для розвитку цивільно-правового обороту взагалі й цивільного права (як інституту, що регулює оборот), зокрема.
Цікаве також співвідношення понять нерухомості і майнових прав на нерухомість. Тотожність (або диференціація) цих понять має як цивільно-правове, так і податкове значення: ніхто не забув, що в 2004-2006 роках продаж нерухомості фізичними особами не обкладався податком на доходи фізичних осіб.
Треба визнати, що майнові права (хоча вони вже й визнані річчю, майном) ніде – ні в ЦК, ні в податковому законодавстві – не ототожнюються з нерухомістю як такі. До того ж іноді на речові права поширюється той же режим правового регулювання, що діє стосовно права власності на нерухомість (наприклад, ст. 182 ЦК потребує державної реєстрації як права власності на нерухомість, так й інших речових прав на неї), але ці випадки, на наш погляд, лише посилюють диференціацію зазначених об’єктів цивільних прав.
Проте цивільне право не забороняє учасникам договору купівлі-продажу майнових прав згодом замінити предмет договору: на місце продажу права поставити продаж нерухомості як такий (новація). Зрозуміло, за таких обставин змінюється й режим цивільно-правового, а також податкового регулювання цієї операції.
Не менш важливим є з’ясування питання, як співвідносяться майнові (речові) права й права вимоги, що виникають із зобов’язань. Наприклад, один громодянин уклав із забудовником договір підряду, згідно з яким він платить гроші, а через два роки одержує квартиру. Тепер цей громодянин хоче передати майнові права, що випливають із зазначеного договору, іншому громодянину. У принципі вони можуть оформити цю операцію одним із таких способів: укласти договір купівлі-продажу майнового права, скориставшись ч. 2 ст. 656 ЦК (процитованої вище); укласти угоду про купівлю-продаж (поступці) права вимоги, скориставшись ч. 3 ст. 656 ЦК, що говорить:
«Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом».
Наведена вище альтернатива можлива з таких причин. У споконвічному, близькому правовій доктрині тлумаченні терміни «майнові права» й «права вимоги» співвідносяться як загальне й частина. Майнові права охоплюють не тільки права вимоги, що виникають із зобов’язань, але й право власності, речові права (в їхньому класичному розумінні), права інтелектуальної власності тощо. У підсумку, якщо майнове право виникло із зобов’язання, то його можна описати через інститут права вимоги.
Законодавець, як наведено вище, хоча й розрізняє купівлю-продаж майнових прав і прав вимоги, не надає нам чітких критеріїв у стосовно того, коли варто застосовувати ч. 2 ст. 656, а коли – ч. 3 ст. 656. Отже, можна ризикнути й сприймати їх як варіанти, між якими, поки немає заборони, учасники цивільного обороту можуть вибирати самостійно. Слід зазначити, що й наукові монографії, присвячені майновим правам як предмету цивільного обороту, незмінно описують ситуації, присвячені як купівлі-продажу майнових прав, так і поступці прав вимоги, факторингу тощо. Тобто майнові права стосовно розглянутого в цієї статті ситуації стали жертвою фундаментальних протиріч усередині цивільного права, що здавна будується на двох масивах, які місцями конфликтуют один з одним, – «речах» й «зобов’язаннях». Сумувати із цього приводу не потрібно (не вперше), давайте спокійно поставимося до можливості називати майнові права й «речовими», і «зобов’язальними». Це насправді не так погано: коли вже законодавець надає нам кілька варіантів оформлення операції з відчуження цих прав, то ми одержуємо можливість вибирати варіант, найбільш сприятливий для нас, і навіть пробувати поєднувати ці варіанти, поки вони не почнуть конфліктувати один з одним. Наприклад (повернемося до наведеного вище прикладу), два громодянина можуть укласти договір, що припускає як – предмет відчуження майнових прав, а як спосіб виконання – поступку права вимоги з повідомленням про неї боржника (забудовника).
Висновки Майнові права у вітчизняному ЦК мають і широке трактування (як будь-які цивільні права, за винятком особистих немайнових), і вузьке трактування (як речові права). Крім того, майнові права визнаються майном, річчю; ЦК дає змогу укладати договори купівлі-продажу, наймання (оренди) майнових прав. Майнові права на нерухомість не можуть ототожнюватися з нерухомістю як такою. Тому законодавчі приписи щодо нерухомості не поширюються на операції з майновими правами, якщо інше прямо не зазначено в законі. Сказане проте не позбавляє учасників договору права робити новацію, у предметі договору заміняти продаж права продажем квартири. Найчастіше майнові права можуть бути описані як права, що випливають із зобов’язань, тобто як права вимоги. Це дає змогу врегулювати їхній оборот через інститут цесії, тобто поступки права вимоги, наприклад, на квартиру.
На підставі викладеного слід зазначити, що учасники цивільного обороту мають змогу варіювати предмет договору, опосредковуючи оборот майнових прав, використовуючи описані вище альтернативи.
Водночас, виникає богато питань, пов’язаних з податковими забов’язаннями учасників наведених вище цивільно-правових відносин. У частині сплати податку на дохід фізичної особи (ПДФО), можливі дискусії з питання, хто повинен виступати податковим агентом, якщо договір продажу майнового права не укладається через посередника й не засвідчується нотаріально. Лист ДПАУ від 14.05.2004 р. № 3794/6/17-3116 містить грамотний висновок: перелік податкових агентів (ситуацій, коли на певну особу покладає обов’язок виступати податковим агентом) – як він представлений у Законі – є вичерпним. На жаль, пізніше – наприклад, у листі ДПАУ від 18.10.2006 р. № 11774/6/17-0716 (присвяченому, щоправда, не майновим правам, а продажу (міні-рухомого майна взагалі) – податківці не втрималися й «подарували» статус податкового агента юридичній особі – покупцеві. Це не має юридичних підстав, а продиктовано швидше миттєвими міркуваннями зручності податкового контролю.
